Редька — одна з найдавніших і найпоширеніших овочевих рослин у світі. Батьківщиною її вважають Китай та Єгипет, звідки вона потрапила до Древньої Греції, а потім і в інші країни Європи. В Україні цей овоч вирощують скрізь, але посівні площі невеликі.
Харчова цінність коренеплодів редьки зумовлюється наявністю в ній мінеральних солей, вітамінів, а також волокон, пектину, ферментів та ефірної олії, які сприяють кращому обміну речовин і травленню, очищенню організму. Її вживають для профілактики деяких захворювань. Проте редька містить багато речовин, які надають їй гостроти і гіркоти, що стримує її споживання. Недарма ж у народі кажуть: «Хвалилася редька, що з медом вона добра». Саме тому людям похилого віку, а також хворим на виразку шлунка і дванадцятипалої кишки не рекомендується їсти багато цієї «гіркуші». Ці обмеження стосуються переважно сортів європейської редьки, яким притаманний дуже гострий і гіркий присмак, але не всього виду — редька, що об’єднує три підвиди: європейський, китайський (лобо) і японський (дайкон).
Коренеплоди редьки лобо, а також дайкону соковитіші, ніжніші й смачніші порівняно з сортами європейського підвиду. У них міститься мало редькової олії і тому практично немає специфічної гіркоти. їх споживають не тільки у свіжому вигляді або в приправах, а ще й варять, солять, маринують. Крім того, їхні коренеплоди, як правило, більші, ніж у сортів європейського підвиду, а відтак можна одержати вищий урожай. Однак на сьогодні ці овочі мало відомі в Україні і їх майже не вирощують.
Редьку відносять до рослин довгого світлового дня, вона схильна до стрілкування. Коли день триває 15 — 17 годин і більше, та ще й при цьому відносно низькі температури (+1…+10°С), рослини швидко завершують вететативний період і переходять до репродуктивного, обминувши фазу формування коренеплодів. Тому для успішного вирощування редьки дуже важливим елементом технології є правильний вибір строків сівби з урахуванням біологічних особливостей сорту та кліматичних умов регіону.
На жаль, і донині багато овочівників невміло вирощують ці рослини і внаслідок стрілкування не одержують коренеплодів. Дехто вважає, що китайська редька лобо і японський дайкон не придатні для вирощування у північній високоширотній зоні. Це пов’язано з біологічними особливостями цих рослин та їхньою фотоперіодичною реакцією. Було встановлено, що з другої половини літа, коли тривалість дня скорочується до 12 годин, у рослин довгоденної групи затримується перехід до репродуктивної фази розвитку (цвітіння й плодоношення) і створюються оптимальні умови для формування коренеплодів.
Результати наших досліджень свідчать про те, що виростити редьку лобо в Україні не складно і в технології її вирощування є багато спільного з європейським підвидом редьки. Вона так само добре росте на родючих, пухких, достатньо зволожених, середньо-суглинкових та суглинкових грунтах, багатих на органічну речовину, з вмістом гумусу 4,0 — 4,9 % та нейтральною реакцією грунтового розчину (рН 6—7). Попередниками можуть бути майже всі овочеві рослини: помідори, огірки, кабачки та інші, крім родини капустяних.
Заходи обробітку грунту такі самі, як і для інших столових коренеплодів. Свіжий гній під редьку не вносять, тому що внаслідок цього збільшується захворюваність коренеплодів, на них утворюються тріщини, вони деформуються, стають несмачними і погано зберігаються. Це призводить до зниження їхньої товарності і якості. На бідних грунтах можна внести з осені компост або перегній з розрахунку 20 — 30 кг на 10 м2. Редьку вирощують на фоні повного мінерального добрива. Восени під оранку або перекопування вносять по 250 — 300 г аміачної селітри і калійної солі та 300 — 400 г суперфосфату (з розрахунку на 10 м2).
До початку наших досліджень в Україні не було районованих сортів лобо. Інтродукція китайських сортів засвідчила можливість їхнього вирощування. Гарні результати ми одержали від сортів Ван Чжаохун (коренеплід плескато-округлий, червоний) і Сян То-уцин (коренеплід видовжено-циліндричний, зелений). Крім того, спільна робота з доктором сільськогосподарських наук Т.К.Горовою з Інституту овочівництва і баштанництва УААН дала змогу створити перший у нашій країні сорт лобо — Трояндова. Вегетаційний період у нього 80-92 доби. Коренеплід овальної форми, рожевий, масою 670-680 г, у ньому міститься 11,3 % сухої речовини, 4,18 % цукру, З0 мг/100 г аскорбінової кислоти. Смак — 4,9 бала. Урожайність – 64 — 67 кг/10 м2. Лежкий.
В Інституті овочівництва і баштанництва УААН виведено ще один сорт лобо — Лебідка з білим видовженим коренеплодом масою 520 — 580 г.
Строк сівби редьки лобо залежить від біологічних особливостей сорту та використання продукту. Для осінньо-зимового споживання і тривалого зберігання її висівають наприкінці червня — у першій половині липня. За таких строків сівби рослини не утворюють квітконосне стебло і формують високий урожай коренеплодів.
Спосіб сівби лобо — широкорядний, схема розміщення рослин 45×10 см або стрічковий трирядний за схемою (40+40+60) х 10 см, кількість рослин на 10 м2 — 180—200 шт. Це забезпечує найвищу врожайність товарних коренеплодів сорту Сян Тоуцин. Насіння висівають на глибину 3 см (по 3 насінини в гніздо), грунт після сівби прикотковують. Якщо влітку під час сівби посушлива погода, необхідно після висівання насіння лобо полити посіви, норма води — 200-300 л на 10 м2, або ж полити у борозенки з розрахунку 100 л/10 м.
У фазі сходів редька, і особливо лобо, дуже уражується капустяною блішкою. В разі її появи рослини обприскують розчином пестицидів (децис, карате, фастак тощо), одну ампулу розчиняють у 10 л води. Для захисту від капустяної мухи у фазі формування коренеплодів застосовують ті самі препарати. Обробки проти шкідників припиняють за ЗО діб до збирання врожаю. У фазі формування коренеплодів рослини поливають, норма води 350—400 л/10 м2.
Сходи двічі проріджують: уперше у фазі двох — трьох справжніх листочків (через 10 діб після сходів), залишаючи в гнізді дві здорові рослини, далі через 10 — 12 діб, коли з’являються 4 — 5 справжніх листочків, у гнізді залишають найкраще розвинуту рослину. Надалі догляд складається з регулярних прополювань і розпушувань (спочатку глибоких, а потім поверхневих). На добре заправлених грунтах підживлення не провадять, але в разі потреби вносять мінеральні добрива.
Урожай збирають, коли настає технічна стиглість коренеплодів (кінець вересня — початок жовтня) в один прийом. На легких грунтах лобо висмикують за листя, а на важких підкопують лопатою, щоб не травмувати коренеплоди. Під час збирання землю з них струшують, дрібні корінці видаляють, а потім обрізують ножем листя, залишаючи черешок не більше 1 см.
Зберігають коренеплоди в поліетиленових пакетах або в ящиках, присипавши їх піском. Досить добре і довго (до чотирьох місяців) лобо зберігається у підвалі або в холодильнику за температури від 0° до 5°С та відносної вологості повітря 90 — 95 %.
Олександр Болотських
