З давніх-давен Ніжинщина славилася своїми огірками. Коли їх почали вирощувати тут, звідки і які вихідні форми потрапили на наші землі — історія замовчує, принаймні, нам такі дані невідомі. На цій території навіть назва діалектна сформувалася — «турок».
«У другій половині XVIII ст. промислом ставало городництво. З 1763 року населення міста Ніжина, а згодом і сіл почало сіяти огірки сорту, створеного шляхом народної селекції», чигаємо у довіднику «Історія міст і сіл УРСР Чернігівська область.» Наголошуємо: в ті часи виробництво і переробка були поставлені на промислову основу. Ніжинський сорт уже був відсєлекціонований. Не виключено, що задовго до того солоні огірки вивозилися ніжинськими купцями на ринки України та інших держав. А вже в 50-х роках XIX ст. вони були другим за значимістю після тютюну «експортним» товаром. У цей час тільки в Москву з Ніжина відправляли тисячі бочок пікуля, оцетових, водянки. Особливо славилися пікулі й водянка. Їх також возили на продаж у Константинополь, в Німеччину, Австро-Угорщину і навіть у Китай. Великий інтерес тоді викликали маленькі бочечки: по 60 огірків у кожній, повідомляють дослідники грецької общини міста Ніжина В. Шуст та Л. Солошенко. Причому, як зазначають автори, купці разом з місцевими жителями налагоджували виробництво огірків.
Ніжинські огірки завжди були в пошані не тільки серед простого люду, а й у можновладців. Так, за переказами, прийшлися вони до смаку імператриці Катерині II. У недалекому минулому їх поставляли в Кремль. Ці розповіді настільки оповиті домислами, що ставали схожими на легенди і вже важко було визначити, де істина і чи було так насправді.
Вважалося, що справжні солоні Ніжинські огірки можна одержати з використанням тільки ніжинської води: її везли в далекі краї разом з плодами або ж переробляли огірки на місці.
Спосіб засолювання, рецептуру спецій вважали таємницею і ревно оберігали. Проте в кожній оселі були свої секрети переробки огірків, хоча сорт був настільки пластичним, що соління вдавалося за будь-яких нюансів. І. П. Падалко у 1929 р. наводить такий перелік прянощів кріп, червоний стручковий гіркий перець, хрін, естрогон, часник, листки вишні та чорної смородини, селера, листки дуба і корінь петрушки. До речі, в колишньому СРСР був один сорт естрагону — Грибовськии і районувався він тільки в Чернігівській області — виробництво потребувало нетрадиційних для зони прянощів.
Розповіді людей, які були причетними до огіркової справи, та власний досвід і спостереження дають підстави стверджувати, що до огірків на Ніжинщині ставилися з особливою шаною і повагою. І не мало значення, чи це в колгоспі, чи на власному городі.
Ще років 30 тому огірки сіяли «кубахами». Тоді в кожну ямку корзинами носили перегній, руками змішували з грунтом розпушували, розкладали насіння й руками загортали. Це робилося з великою любов’ю і було схоже швидше на ритуальне дійство. Коли почали сіяти сівалками, ставлення до рослини не змінилося: сходи настільки дбайливо прополювали. розпутували навколо них грунт що був він немов пух. А якщо ненароком рослинку виривали чи зрізували, або були просіви чи вимокання відразу ж підсівали або підсаджували, так само і з кулісами (кукурудзою), аби мікроклімат не порушувався.
І.П. Падалко зазначав, що насіння має бути 2-4-річним, а кращими угіддями для вирощування Ніжинських огірків вважалися долини в заболочених заплавах річки Остер, що протікає через місто і район, а вирощені на родючих грунтах огірки виявлялися нестійкими в засолі і часто вже через 2 3 місяці зберігання ставали пустотілими («хлопавками»). Одним словом ділянки під огірок відводили найкращі, їх щедро удобрювали і добре доглядали.
Вибирали огірки обережно, огудину не «колошматили» й не толочили. Тому й родили огірки рясно і щедро аж до Покрови. А осінні вони тверді і колір у них темніший.
Переробкою огірків у регіоні займався Ніжинський засолзавод, який виріс у консервний комбінат із кількома філіалами та заготівельними пунктами. Це підприємство багате традиціями, славне своїми людьми. Нині воно реорганізоване у ЗАТ АПК «Полісся» і знову нарощує обсяги виробництва.
У перші роки засолзавод виробляв лише солоні огірки, які користувалися попитом і в нашій державі, й за кордоном. Загальний обсяг виробництва тоді становив близько 200 вагонів.
Після визволення Ніжинщини від німецьких загарбників огіркове виробництво і завод почали відновлюватися. Вже 8 серпня 1944 р. на заводі було виготовлено 3500 т маринованих і солоних огірків, у 1945-му — 1834 т, а в 1949 р. — 3114т.
У подальші роки кількість виробленої продукції зростала, максимально переробляли понад 12 тис. тонн огірків Продукція поставлялася у 22 країни світу, не тільки європейські, а й у Монголію, Японію країни Африки.
На кілька кілометрів розтягувалися черги з машин що везли з господарств огірки. Часто на вечір в дорогу не вирушали, аби ніч не змарнувати, а везли під ранок. Ретельно сортували плоди за розміром.
Така була панорама подій Ніжинської огіркової зони (сюди належали також прилеглі райони). Яка ж ситуація тепер? АПК «Полісся» випускає широкий асортимент продукції, є серед них місце й огіркам. Але в банки потрапляють плоди сортів зарубіжної селекції. Вітчизняні сорти не задовольняють переробників урожайністю й зовнішнім виглядом. А смакові якості в умовах ринку, мабуть, відходять на другий план. У цих реаліях сьогодення місця власне Ніжинському огірку немає.
Але сорт живе, і не тільки в колекціях науковців. Коли наприкінці 80-х років минулого століття панувала епіфітотія пероноспорозу, аби врятувати сорт, розробляли заходи боротьби з хворобою за допомогою хімічних та біологічних засобів захисту рослин. Цим вдалося до певної міри зберегти й підтримати сорт, одержувати насіння, але в цілому проблема не була вирішена, особливо в домашніх умовах. Залишалося сподіватися, що з часом сорт набуде відносного імунітету до хвороби, що зрештою и відмічаємо нині: він здатний давати врожай, хоч і невеликий, але ж смак Ніжинського огірка неперевершений!
Відрадно, що цей сорт не зійшов з овочевої арени, його насіння нині користується попитом і насіннєві господарства почали розширювати площі під ним. Однак, згідно з чинним законодавством, аби на законних підставах займатися насінництвом, необхідно щоб сорт був внесений до Реєстру сортів рослин України, а виробник зареєструвався підтримувачем сорту.
Сортозаміна шлях розумний і доцільний. Його практикували й нині практикують. Але нові сорти не завжди еквівалентні, зокрема, за смаковими якостями. Щоправда, багато вітчизняних сортів і гібридів мають високі показники врожайності та смаку свіжих і перероблених плодів. Зберегти справжній Ніжинський огірок варто не тільки для історії, а й для споживання. А єдиний реальний шлях досягнення цього селекція. Створення сортів і гібридів огірка Ніжинського сортотипу: високоврожайних, з високими смаковими якостями, і, найголовніше, стійких до хвороб (пероноспороз перший у списку) таке завдання стоїть перед науковцями станції. Створено ряд форм які проходять на станції випробування. Зараз можна говорити про відносну стійкість їх до хвороби. Вони більш ранні, ніж батьківський сорт, і встигають до масового поширення пероноспорозу віддати пристойний урожай, але потребують високого агрофону.
До речі, цей напрямок не є піонерським. Ще наприкінці 20-х — на початку 30-х років минулого століття на Українській зональній станції овочевого господарства, в яку була реорганізована Носівська сільськогосподарська дослідна станція (існує нині неподалік в Ніжина), поставлено було завдання: створити не тільки «споживчі» сорти огірка, а головним чином призначені для засолювання саме в цьому регіоні. Вимоги до сортів: добрі засолювальні якості (смак, висока щільність і хрусткість, стійкість у засолі), привабливий вигляд, великий вихід кондиційної продукції а, враховуючи вивезення її за кордон (так і називали — «експортний засол»), увагу мали звертати на вишуканість зовнішнього вигляду і на збільшення виходу дрібних фракцій огірка (пікулів та корнішонів).
Ось так переплелося минуле, сьогодення і обриси майбутнього в історії одного сорту. Звичайно, ми свідомі того, що сорт огірка Ніжинський місцевий далеко не комерційний і на даному відрізку часу садити його можна лише «для душі». Оскільки колись він мав світове визнання, був і залишається гордістю не тільки Ніжинщини, а й усієї нації, ми вважали за доцільне нагадати про нього.
