Чуфа, смикавець їстівний, або земляний мигдаль, в умовах України — однорічна рослина. Її вирощують заради невеликих солодких бульбочок з мигдалевим смаком.
У культурі чуфу повсюдно вирощують у Бразилії, Іспанії, Португалії, країнах Африки. Бульбочки вживають у свіжому вигляді та варять, смажать, переробляють на борошно для випічки хліба й кондитерських виробів. У Німеччині з бульбочок чуфи готують каву, яка має назву «мигдалевої кави».
Як технічну сировину чуфу використовують для виготовлення крохмалю, цукру, спирту, олії. Надземну масу у вигляді сіна застосовують для відгодівлі сільськогосподарських тварин.
Олія чуфи смачна і не поступається за своїми смаковими якостями арахісовій та оливковій. Бульбочки містять 25-32 % олії, 18-26 % крохмалю, 6-8 % білка, 15-20 % цукру. Урожай сухих бульбочок сягає 6,5-9,5 т/га. Вихід високоякісної олії — 1,5-2 т/га.
Розмножується ця рослина бульбочками, яких на гектар потрібно 70-80 кг. Чуфа невибаглива до умов вирощування: росте в усіх грунтово-кліматичних зонах України. Випробування чуфи також проводили на Кубані і в Середній Азії.
У 30-х роках XX століття під посівами чуфи в колишньому СРСР було зайнято 413 га. Але через відсутність механізації процесів вирощування, збирання та переробки посівні площі скорочувалися, і на сьогодні — це малопоширена в Україні культура.
У Національному ботанічному саду ім. М.М. Гришка НАН України чуфу вирощують з 60-х років. Наукова робота в 70-80-ті роки дала позитивні результати щодо вирощування чуфи в Україні: науковці впритул підійшли до створення сорту, який би давав високі врожаї у зонах Лісостепу та Полісся. Спільно з лабораторією Укркондитерпрому Міністерства харчової промисловості були виготовлені пробні партії цукерок типу «Кара-Кум», де замість арахісу застосовували чуфу. Дегустаційна рада з кондитерської промисловості схвалила нову сировину з чуфи і рекомендувала розширити посіви цієї культури. Добрі результати дали посіви чуфи в мисливських господарствах і лісгоспах, де її використовували для підгодівлі диких тварин. Спільно з інститутом жирів (Росія) вивчили технологію отримання олії з бульбочок чуфи.
Але головним стримуючим фактором створення сорту та промислового вирощування чуфи є відсутність механізмів для її вирощування, тому чуфа й досі залишається аматорською культурою.
Оскільки в умовах Лісостепу і Полісся чуфа не дає насіння, її вирощують, висіваючи бульбочки навесні, коли мине загроза весняних заморозків, з міжряддями 45 см. Перед сівбою їх замочують. Сходи з’являються через 2-4 тижні. На перших етапах рослини розвиваються повільно і лише в другій половині літа ростуть, а листки сягають таких розмірів, що закривають міжряддя. До змикання міжрядь посіви прополюють, розпушують грунт, а пізніше густий листковий покрив не дає можливості розвиватися бур’янам.
Чуфа належить до родини осокових, отож, вона досить добре реагує на полив. Завдяки цьому збільшується врожайність.
Викопувати бульбочки починають тоді, коли верхівки листків жовтіють і скручуються, але до осінніх приморозків. Це, зазвичай, буває наприкінці вересня, а теплої та довгої осені — й у жовтні. Викопані бульбочки розстеляють у сухому місці в один шар і, перемішуючи, підсушують. При цьому грунт, який прилип до них, осипається. Зберігають бульбочки у полотняних мішечках в непромерзаючому приміщенні в сухому стані. Схожість зберігається протягом п’яти років, після цього терміну вона швидко знижується.
У періодичній пресі промайнуло повідомлення, що чуфа в Україні цвіте і дає насіння, а це, нібито, може призвести до засмічування посівів, тому що рослини, вирощені з насіння, бульбочок не утворювали. Коментуючи це, можна сказати, що за більш як двадцятирічний період культивування чуфи в Національному ботанічному саду НАН України (м. Київ) лише два рази зафіксоване цвітіння поодиноких екземплярів. У південних районах України теж спостерігалося цвітіння у двох випадках, причому плоди не утворювалися. Тому чуфа ні в якому разі не може становити загрозу для городів як бур’ян. А автори, які пишуть про насіннєве розмноження чуфи в Україні, можливо, плутають цей вид з іншими близькими видами, для яких характерні саме такі біологічні особливості.
Н.М. Смілянець
