Народна мудрість стверджує, що людина може вважати сповна виконаним свій обов’язок на цьому світі, якщо вона за своє життя виростить сина, збудує хату та посадить бодай одне деревце. Воістину святий обов’язок!
У рік свого 75-ліття маю підстави стверджувати, що життя прожив не даремно, бо і сина маю, і збудував невеличкий будинок, і посадив не одне деревце, а цілий сад, про який мріяв з дитинства.
Спомин про витоки омріяного
Народився я і виріс у селі Рожнятівці на Томашпільщині Вінницької області, де природа обдарувала місцину гарними чорноземами. Однак для мене і досі є не з’ясованим, чому в нашому селі на той час було так мало садів. Десь лише у сусідки тітки Лисовети він був чималим та родючим. Її чоловік був працьовитим молдованином, мав добрі навики у вирощуванні й догляду за фруктовими деревами. Тож нас із сестрою в дитинстві не раз брала спокуса покуштувати тих соковитих сусідських яблук. Для цього сестра неодноразово стояла на сторожі, а я забирався на високі дерева і рвав при місяці яблука, наповнюючи ними хлопчачу пазуху. Причому дуже обережно, аби хазяїн «не засік» і не розповів батькам, бо тоді б нам не було непереливки. До речі, дядько Феодосій чи не першим у нашому селі висадив на городі й кущі смородини, агрусу, малини і особливо суниці, про яку ми ще й не чули. Зрідка доводилося прокрадатись і на цю ділянку, щоб скуштувати смачних ягід.
А ще пам’ятається: коли приходило Різдво, то в першу чергу ми з сестрою носили святу вечерю до нашого рідного дядька Івана Юрчика, який, окрім усього іншого, пригощав двома чотирма свіжими яблуками. У січні це для нас також було неабиякою смакотою й радістю. Коли ж ми, дітлашня, ходили по селу колядувати, а господар Франко Краківський малим колядникам виносив по одному квашеному яблуку, то ми умудрялися того вечора приходити до нього по 2-3 рази, щоб вдосталь посмакувати цими на той час диво-яблуками. Ось таким було наше дитинство в ті нелегкі 30-ті роки.
Мабуть, відтоді й відклалась у моїй душі особлива повага до яблук та іншої домашньої садовини, а заодно й закралася дитяча мрія, аби колись мати й свій власний сад — великий та гарний. Та здійснилась вона лише 25 років тому, на півстолітньому вже проміжку мого життя, коли…
Під Вінницею, за селом Пирогове
Мені разом з іншими працівниками культури обласного центру виділили земельну ділянку у створеному садово-городньому товаристві «Вишенька». Першими моїми кроками було закладання на ділянці майбутнього саду. Бачився він мені не таким, як сусідський у Рожнятівці, а багатим і різно-деревним, щоб усе в ньому було — і овочі, і фрукти для сім’ї. Хоча держава «розщедрилася» для кожного з нас усього на 4 сотки. А ще й будівля якась мала бути.
Як зараз пам’ятаю: 30 квітня сімдесят дев’ятого року нам у натурі визначили дачні ділянки, а вже через тиждень, 5 травня, я предметно взявся за висаджування саду. При цьому скористався допомогою і порадами мого давнього знайомого і однодумця Василя Яропуда, котрий на той час очолював дослідну станцію садівництва, людини з високим фаховим іміджем і авторитетом. Саме ж знайомство наше відбулося 40 років тому, коли ми разом з ним у складі поважної делегації Вінниччини перебували з візитом дружби у Келецькому воєводстві Республіки Польща. За дні перебування у сусідній державі ми так здружилися з Василем Миколайовичем, що ці стосунки міцно об’єднують нас і понині. Немає такого тижня, щоб ми телефоном не спілкувалися по 2-3 рази, щоб ми щомісяця не зустрічалися віч-на-віч, не обговорювали найважливіші політичні події, садово-городні питання, спортивні новини тощо. А ще ми витримуємо традицію: кожного літа чи осені ходити разом на «тихе полювання” до навколишніх лісів.
Саме такі стосунки, безпосередня підтримка і мудрі настанови визначного вченого-садівника допомогли мені на науковій основі закласти сад, якому нині виповнилося вже чверть віку, і яким я пишаюсь. Хоча на початку мали місце і мої певні прорахунку одним з яких вбачаю надмірне бажання висадити якомога більше всіх видів дерев.
Починалося ж з найсуттєвішого
Враховуючи незначний розмір виділеної ділянки, її місце розташування, особливості грунту та деякі інші фактори закладання майбутнього саду, ми почали з головного: підбору сортів дерев, оптимізації кількості, різновидів того чи іншого сорту, щоб згодом забезпечити сім’ю необхідними фруктами. І саме за сприяння мого наставника Василя Миколайовича мені вдалося придбати найкращі на той час сорти, перш за все яблунь, а також розмістити їх на ділянці, дотримуючись науково-практичних рекомендацій спеціалістів. Можливо, їх кількість була завеликою, адже бажання висадити побільше властиве багатьом садівникам-початківцям. Нині вже майже відрегульовано густоту дерев, набув у цьому я вже чималого досвіду, та й іншим даю поради. В основному були підібрані сорти високорослих дерев, адже тоді ще не було моди на карликові. Висадив найпопулярніші на той час високоврожайні яблуні: Айдаред, Кальвіль сніговий, Голден делішес, Джонаред, Слава переможцям, Старк ранній. З груш посадив Талгарську красуню та Беру київську зимову. Поповнили сад дві сливки сорту Стен лі, а також декілька щеп вишень. Пізніше практично на кожну яблуню стали щеплювати й інші цікаві сорти. Скажімо, на літній Конфетній добре прижилася Слава миру, на Кальвілі сніговому — Зимове Плесецького, на нестійкому до марші Мекінтоші — зимовий Мелроуз. На скороспілому ж Старку ранньому щепили ще й Кід Оранж Ред, Глостер та Джонаголд. Тож тепер на одному дереві успішно плодоносять аж 4 різних сорти. В цілому нині у моєму немолодому вже омріяному саду плодоносять до п’ятнадцяти сортів яблук.
Розповім про цікавий, як па мене, експеримент, що приніс неабияке задоволення. Коли я отримав у розпорядження дачну ділянку, то поряд з нею від поля пролягала невеличка канава, на якій росла собі яблунька-дичка. Під час формування саду я її зрізав, однак через рік дерево пустило новий пагін. Довелося і його зрізати. Але наступного року з’явився новий, бо рослина продовжувала своє життя. Тоді ми з Василем Миколайовичем вирішили прищепити на сильний пагін дички французький сорт Флоріна, який дає дуже стійкі плоди, що лежать до наступного літа, мають незвичний приємний смак та аромат. А щоб мати більше таких яблук, прищепили Флоріну ще й на сорті Новорічному.
Хочу зазначити, що щеплення здійснювали і на грушах, зокрема Талгарську красуню зробили «родичкою» Бери київської літньої.
Не зовсім повезло мені зі сливами. Обидві щепи сорту Стенді через декілька років почали всихати. Але з коренів пустили пагони-дички. То ми знову ж на цих дичках щепили сливи інших сортів з гарними смаковими якостями. Подібні проблеми мав і з вишнями на щепах. Десь через десяток років вони стали сохнути. Довелося їх викорчувати, а на їхнє місце висадити звичайні кісточкові сіянці, які отримав від моєї колеги Ніни Скорик та відомого вже Яропуда. Зараз вишеньки підростають і сподіваюсь на стабільні врожаї.
Не одними яблуками багатий сад
Так уже традиційно складається, що хочеться мати біля хати й інші дерева та кущі, без яких взагалі не обійтися в господарстві. Хочу розказати про таке… Якщо заходити з вулиці на територію моєї ділянки недалеко від зведеного раніше невеличкого будинку, то прямо біля вхідної хвіртки першою відбувається зустріч з великим кущем калини. Під час достигання кетяги буквально нависають просто над дорогою. То ж, щоб зайти на подвір’я, треба вклонитися оспіваному у віршах та піснях дереву — символові нашої України, помилуватися життєдайною рослиною. А привіз я свого часу її маленькою з рідного села від маминої хати. Нині вже давно покійні мої батьки, проте й досі біля самотньої хати красується багатий кущ такої ж калини, радує кожного, хто проходить неподалік.
В іншій частині мого вінницького саду ростуть ще по одному екземпляру калини і вишні — це вже з дружининого краю Кіровоградщини, від хати її матері. Згадані деревця стали для нас з дружиною своєрідними символами, згадкою про рідні домівки, найрідніших людей, яких уже немає.
Нещодавно я придбав у доброго мого знайомого садівника-любителя Цезаря Яворського, який мешкає у Пироговому, по одній черешні, сливі, шовковиці, аличі.
Винятковий інтерес для мене становить шовковиця, адже я давній діабетик, спеціалісти ж рекомендують вживати стиглі ягоди та виготовляти з них компоти.
Чільне місце у моєму саду зайняли і кущові насадження. Розміщую їх уздовж межі з сусідськими дачними ділянками. Серед них — три високих кущі (вище мого росту) незнайомого мені сорту аґрусу. Особливість цієї рослини в тому, що вона не вибаглива до грунту і освітлення, а період достигання ягід до 1,5-2 місяців, вони доволі стійкі до хвороб, смачні, придатні не лише для варення і компотів, а навіть для виготовлення наливок. Маю також до 20 кущів смородини різних сортів. А серед малини виділяю давній сорт Новокитаївська та ремонтантний Бабине літо, що плодоносить двічі за сезон. Певну площу між деревами відводимо і суниці. Знаходимо місце також для цибулі, часнику, капусти, помідорів, огірків та іншої городини, якими забезпечуємо себе повністю. Маємо також чотири сорти винограду. Дружина висаджує багато різних квітів — вони густими рядами уздовж пішохідних доріжок та навколо будиночка.
Сад — джерело натхнення
Це правило споконвічне: хочеш мати добрий результат — добре потрудись. А ще слід мати на увазі, що посадити сад — це лише половина справи, попереду на тебе чекає чимало турбот. Вважаю за потрібне звернути увагу садівника-любителя на найсуттєвіші з них. Враховуючи ту обставину, що висаджені чверть віку тому дерева переважно високорослі, ми з Василем Яропудом протягом двох десятків років напровесні здійснюємо обрізування дерев, особливо яблунь та груш. Досвідчений садівник радить мені, як це краще робити, а я вже «хазяйную» безпосередньо на деревах. На жаль, останнім часом така робота вже не по моєму здоров’ю. Тому доводиться запрошувати на обрізування дерев майстра цієї справи. Саме за рахунок такої операції не даю можливості деревам сягати висоти більше трьох метрів, усі вони у мене приземлені, що дає можливість навесні та влітку проводити хімічну обробку, щоб уберегти їх від різноманітних шкідників та хвороб. До того ж залишається розкритою вся крона дерева. І сонце дістає до всіх його гілок.
Хочу поділитися також ще одним заходом, який ми з дружиною щоосені практикуємо. Після збирання плодів готуємо такий собі розчин із звичайної глини, коров’яку, мідного купоросу та вапна. Перед цим я спеціальним скребком знімаю зі стовбурів дерев стару кору, після чого обмащуємо згаданим розчином. Ефект полягає в тому, що весняні промені сонця не обпікають гілок, а це в свою чергу сприятливо позначається на їхньому довголітті. Щороку навесні обсіваємо дерева горохом, а влітку гірчицею, коли виросте зелена маса, прикопуємо її, забезпечуючи дерева органікою.
Робота в саду є колективною справою. Тож нам постійно допомагають син Віктор, дочка Олена, з Києва приїжджають онуки Іра і Баня, які навіть засвоїли літнє обрізування дерев.
Насамкінець, хочу зізнатися, що з дитинства моя мрія — їсти яблука з власного саду здійснилася, хоч на це знадобилася третина мого життя. Радію з того, що мій сад став джерелом натхнення і працелюбства всієї моєї родини. Він буде доглянутий і в майбутньому, залишиться в надійних руках, а для мене сад буде добрим слідом на землі, до чого має прагнути людина.
Василь Кавка, садівник-аматор, м. Вінниця
