Вівці належать до найдавніших домашніх тварин. Їх одомашнили понад 8-10 тисяч років тому.
Предком домашніх овець вважається муфлон, каспійська степова (архар) та середньоазійська, або високогорна (аргал) вівця. Тепер уже важко встановити, від якого виду походять сучасні породи овець.
Вівця —типова пасовищна тварина. Її порівняно довга, вузька морда з рухливими губами й овально загнутими різцями добре пристосована для скушування низької рослинності, що дає змогу їй наїдатися на таких пасовищах, де велика рогата худоба не знаходить достатньо корму.
У вівці ноги з міцними ратицями, що пристосовані до тривалих переходів у пошуках підніжного корму. Задні ноги вищі, що дає змогу їй легко підніматися по схилах.
Будова тулуба залежить від напрямку її продуктивності. У м’ясних овець широкі спина і грудна клітка, могутні груди і добре розвинуті м’язи. В овець молочного типу статура ніжніша, тулуб має грушоподібну форму. У неправильно селекціонованих овець тонкі вуха, що просвічуються, і рідка вовна.
Різняться вівці і за величиною. Найбільші — м’ясо-вовнові мериноси; цигайські та волоські вівці менші за величиною.
Вівці — корисні й економічно вигідні тварини. Вони здатні випасатися на віддалених і малопродуктивних пасовищах, поїдати рослинність на схилах, канавах, насипах гребель, на покинутих землях, городах і в садах. Вівці можуть поїдати рослинний корм, що нерідко пропадає на полях після збирання основних культур та на інших угіддях.
Від овець одержують вовну, м’ясо, молоко, шкіру і хутро, а також сировину для виробництва різних виробів (їх виготовляють із шлунків, кишок, кісток, ратиць і жиру). З жиропоту виробляють ланолін, який застосовують у медицині та косметиці.
Основна умова для розведення вівчарства — статок кормів, у тому числі у вегетаційний період підніжних рослин на пасовищі. У зимовий час основою годування овець є сіно. Для літнього утримання тварин достатньо мати навіс, узимку потрібне утеплене приміщення.
Східно-фризька вівця. Цю породу можна розводити в будь-яких природних та господарських умовах. Напівтонкорунна порода овець, що виокремлюється молочною продуктивністю, виведена в Німеччині. Вівці відзначаються і високою плодючістю, швидкоспілістю і вовновою продуктивністю.
Східно-фризька вівця досить велика, несе тулуб на високих ногах. Її горбоноса голова, ноги і хвіст мало оброслі вовною. Вим’я велике, залозисте, соски товсті і добре розвинуті.
Жива маса племінних маток повинна досягати 55-65, баранів — 80-90 кг. Вовна напівтонка, біла, високої якості, напівблискуча, довга, з виразною хвилястістю. У Словаччині вовну довжиною і понад 40 мм під час продажу відносять до III класу.
Настриг вовни з племінної матки становить 3,5-4, з барана — 4.5-5,5 кг. Вихід чистого волокна досягає 70%. У розрахунку на 100 маток одержують від 180 до 250 ягнят. Від кожної вівці за лактацію надоюють до 600 кг молока. Середньодобовий надій становить 2—5 кг (містить 6 % жиру).
Вівці цієї породи не придатні до стадного утримання, тому підходять для вівчарів-аматорів. Вони потребують індивідуального догляду, вибагливі до якості пасовищ та умов утримання.
Баранів східно-фризької породи використали для поліпшення волоської вівці. Добрі результати отримують за їхнього схрещування з мериносами.
Меринос. У низинних областях для вівчарства найпридатніші мериноси. Вони визначаються високими настригами тонкої вовни.
Маса дорослих маток у середньому 55, баранів – понад 85 кг. Це вівці середньої величини, спина в них широка, стегна добре розвинуті. Тулуб, а також живіт, ноги й голова укриті густою вовною. Руно замкнуте, вовна біла, міцна, пружна, із середнім блиском. Пігмент небажаний. Річний настриг немитої вовни з матки становить 5—6, з барана — 8—12 кг. Довжина вовни за рік досягає 60—80 мм, вихід чистої вовни — 45 і навіть 48%. Під час продажу вовну відносять до І класу. На кожні 100 маток одержують 115 ягнят.
Цигайська вівця. Для утримання в передгірних областях придатні вівці цигайської породи, які мають три напрямки продуктивності. Вовна в них напівтонка, високої якості, плідність і молочна продуктивність — досить високі. Вівці швидкостиглі, ягнята добре відгодовуються.
Цигайські вівці середні за розміром, ноги і голова в них чорно-коричневі або строкаті, на тулубі — біла вовна. Ці вівці темпераментні, рухливі й придатні для утримання у загонах.
Жива маса дорослої матки — 50, барана — 70—80 кг. Річний настриг немитої вовни з матки — 3, з барана — 6 кг. Вихід чистої вовни — 60 %. Білу вовну понад 40 мм відносять до III, а вовну з наявністю кольорових волокон —до IV класу. Надій молока після відлучення ягнят 70— 120 кг за рік. Щорічно від однієї племінної вівці можна одержати 25 кг сиру. Від 100 маток у рік народжується 118 ягнят, але їхній вихід може досягати і 130.
Волоська вівця. Волоських овець розводять у гірських областях. Для них характерна комбінована продуктивність. Поряд з досить високими настригами вовни вони мають високу молочну продуктивність і плодючість. Вівці даної породи повинні мати міцну конституцію, належне здоров’я, здатність до далеких переходів і пристосованість до місцевих умов утримання.
Вовна волоської вівці — біла з гарним блиском, звисаюча. Довжина однорічної вовни — понад 150 мм. Вовна довжиною понад 40 мм належить до IV або до V класу. Стрижуть овець двічі на рік. Вихід чистого волокна 65 %. Щорічний настриг вовни з матки становить 2,5—3 кг, з барана — 5,5 кг. Річний надій на вівцю — 60—80 кг молока. Плодючість —115 ягнят на 100 маток. Жива маса матки — 45—50, барана — 70 кг.
Технологія утримання овець
Для будівництва кошари вибирають сухе місце. Приміщення для овець має бути простим, теплоізольованим і добре вентильованим, висотою не менше З м. Для зимового утримання овець його необхідно утеплити. Вентиляцію слід зробити так, щоб забезпечити самостійний обмін повітря вгорі через вікна, унизу — через припливно-витяжні канали. На одну племінну матку з ягням повинно припадати 4.8 м: простору приміщення, для відлучення й однорічного ягняти — З м.
На кожну підсисну матку з ягням рекомендується відводити 1,6 м площі підлоги, на матку без ягняти — 1 м2, племінного барана — 3 м2, для племінного барана в індивідуальній клітці — 4 м2, на барана за групового утримання — 2 м2, для однорічного ягняти і валаха — 0,8 м2. Щодо довжини годівниці, то для всіх категорій овець і для племінної матки рекомендується фронт годування 400 мм, для ярки і валаха, а також для ягняти на підгодовуванні в приміщенні для молодняка — 300—400 мм.
Підлога у кошарі має бути глинобитною, на неї рекомендується насипати шар піску товщиною 100 мм; на пісок потрібно насипати ще шар торфу, щоб він не відразу забруднювався гноєм.
Для годування овець необхідно обладнати ясла та годівниці. Висота ясел приблизно 1 м, відстань між планками повинна бути до 80 мм. На одну вівцю біля ясел має припадати 0,5 м фронту годування. Під яслами потрібно помістити годівницю, щоб дрібне сіно не падало на підлогу (у деяких овець є звичка підбирати сіно під яслами, а відтак псується вовна на шиї і спині).
До годівниць вівцям задають зерно і соковиті корми. Якщо ясла прикріплені на боковій стіні, то ширина годівниці має бути 0,6 м. У разі більшої кількості овець в більшій кошарі доцільно обладнувати подвійні ясла, ширина яких 0,8 м і висота 1,2 м. Ширина годівниці, розташованої під подвійними яслами, 1,2 м. Годівницю варто розмістити на висоті 0,6 м над рівнем підстилки.
Оптимальна температура в кошарі — 10— 14°С. (Улітку температура в кошарі не повинна бути вищою, ніж зовнішнього повітря, а взимку не знижуватися нижче +3, і під час ягніння — нижче 8°С.
Вівці мають більшу потребу у свіжому, хоча й холоднішому повітрі, ніж у теплому і задушливому. Однак вони чутливі до протягу — кашляють і можуть страждати на захворювання легень. Відносна вологість у кошарі не повинна перевищувати 70 %.
За вищої вологості вовна відволожується і перестає бути теплоізоляцією. Щоб висохла вовна, вівця витрачає багато енергії, а отже збільшуються витрати кормів.
Висока вологість повітря сприяє поширенню парші й інших шкірних захворювань, втраті міцності та випаданню вовни.
Поблизу кошари варто побудувати склад для об’ємистих кормів —сіна, соломи, кормових буряків та зерна. Вигул варто зробити навіть біля невеликої кошари. Розташовувати його потрібно з сонячною боку на твердій поверхні, щоб вона не розмокала і можна було вчасно видаляти випорожнення. Площа вигулу залежить від величини кошари і не повинна бути менша від останньої. На одну матку рекомендується відводити в середньому 1 м2 і для барана — 10 м2 вигулу. Овець необхідно виганяти на вигул і під час укладання сіна в ясла.
Поводитися з вівцями слід спокійно, їх не можна лякати і піддавати стресам. Не варто допускати до овець тварин та зайвих людей.
Важливо вміти правильно доглядати за вівцями. Якщо у вівці необхідно обробити ратиці або обмити вим’я після ягніння, то потрібно діяти так: правою рукою узяти вівцю за праву задню ногу під скакальним суглобом, лівою — за шию, піднімаючи голову, що обмежить її рухи. Опустити праву ногу, правою рукою взятися за пах і трохи підняти вівцю, щоб передні ноги були на висоті З0 см, потім перевернути і посадити. У такому положенні вівця спокійна, на рухається і з нею легко можна здійснювати всі операції.
Під час стрижки вівцю подають стригалеві в такий спосіб: правою рукою беруть її за праву задню ногу над скакальним суглобом, лівою рукою — за лівий бік поблизу паху, за вовну, піднімають задню частину тіла і ведуть вівцю перед собою на передніх ногах.
Із суягними матками треба поводитися ще обережніше. У кошарі дотримуватися спокою. Їм необхідно обробити ратиці, корм для них має бути доброякісним, вода чистою і відстояною. Біля ясел і дверей тварини не повинні тіснитися, на вигульному майданчику їм необхідно забезпечити волю рухів.
До парування овець, скажімо, мериносів і чорноголових. рекомендується допускати після досягнення маси 50 кг, а грубововнових — 35 кг. У практиці вперше парувати ярок прийнято тоді, коли їхня маса досягне 66— 75% маси дорослої вівці, що буває у віці 15—20 місяців, коли вони вже достатньо розвинуті. Втрачена маса в них швидко відновлюється.
Якщо ярки добре розвинуті і досягають середньої маси 40 кг, то тваринники-аматори можуть парувати їх уже в однорічному віці. Молоду матку після ягніння слід якомога швидше висушити, щоб вона не виснажувалася, зберегла гарну кондицію й щоб у неї не порушився статевий цикл для наступного парування. Ягнят відлучають після досягнення ними маси 22 кг.
Племінних баранів перший раз можна використовувати як плідників у віці 12 місяців.
Найважливіший фактор, від якого залежить успіх парування — поживне годування овець перед і під час парування. Вівці перед паруванням повинні бути в гарній заводській кондиції. Не менше, ніж за три тижні до парування рекомендується випасати їх на пасовищах з урожайним молодим травостоєм або підгодовувати концкормами.
Достатнє якісне й різноманітне годування сприяє тому, що вівці масово приходять в охоту і досягають заводської кондиції.
Кормовий раціон має бути повноцінним, збалансованим у всіх відношеннях, з достатнім вмістом перетравних азотистих речовин, мінеральних речовин і вітамінів. Стан здоров’я маток має бути відмінним — вони не повинні кульгати, оскільки кульгавість призводить до низького відсотка охоти.
Грубововнових і напівтонкорунних (волоських) овець слід хоча б за місяць до парування обстригти, щоб довга вовна не заважала їм під час парування.
Підготовка баранів до парування дуже важлива, але нею часто зневажають. Хоча б за два місяці до парування потрібно стежити за їхнім годуванням. Кормовий раціон має містити всі необхідні і поживні речовини, у тому числі перетравні білки, вітаміни А, Е, мінеральні речовини, особливо кальцій і фосфор. Годування повинно бути постійним. Барани також не повинні кульгати. Гарний догляд за баранами-плідниками гарантує їхню добру запліднювальну здатність і триваліше використання у відтворенні.
Плодючість — це та властивість тварин, на яку вівчар може значмо вилинути, головним чином, гарно доглядаючи за ними і належно годуючи.
Поліпшене годування овець перед і під час парування підвищує їхню плодючість на З0 %. На плодючість впливають і терміни парування. Було виявлено, що в першій половині та в середині періоду ягніння вівці приносять більше двійнят (приблизно 75 % від загальної кількості). Це пояснюється тим, що матки, які перебувають у гарній кондиції, швидше приходять в охоту, ягніння в них відбувається раніше і ягнят вони приносять більше, оскільки існує зв’язок між масою маток і їхньою плодючістю.
У первісток плодючість нижча. У швидкозрілих порід плодючість зростає до чотирирічного, у пізньозрілих — до шестирічного віку, потім знижується.
Суягність овець триває п’ять місяців (20—22 тижні).
