У зв’язку із розпаюванням колективних сільськогосподарських підприємств перед землевласниками гостро постає питання: як забезпечити свої наділи добривами і зберегти родючість грунтів? Якщо взяти до уваги нестачу коштів, транспортних засобів та сільськогосподарської техніки, зробити це майже неможливо. Адже зараз тонна азотних, фосфорних або калійних добрив коштує 1000-2000 гривень. Коли ж додати до цього затрати на перевезення та внесення їх у грунт, вийде чималенька сума.
Різке скорочення поголів’я сільськогосподарських тварин призвело до того, що фермери і власники присадибних ділянок не в змозі внести гній навіть під овочі, вже не кажучи про зернові та кормові культури, які зараз перебувають на «голодному раціоні». А якщо десь і є гній, то він досить дорогий; тонна його коштує майже стільки, як центнер зерна.
Реалії сьогодення змушують тимчасово повернутися до екстенсивних, «дідівських» методів господарювання, які відповідають основним елементам сучасного біологічного землеробства. Насамперед це налагодження кругообігу біологічних речовин на гектарах чи сотках; дотримання сівозміни, у якій слід обов’язково передбачити одне або два поля (ділянки) багаторічних (конюшина, люцерна) або однорічних бобових культур, що збагачують грунт біологічним азотом і є найкращими попередниками для усіх рослин та цінним кормом для тварин. Водночас з післяжнивними рештками бобових на гектарну площу надходить стільки поживних речовин, як з 20-30 тоннами доброякісного підстилкового гною.
Ще один резерв підвищення родючості грунту — сидерати. Традиційними сидеральними культурами були і залишаються однорічний та багаторічний люпини, буркун, серадела та інші, зелена маса яких є додатковим джерелом органічної речовини, макро- та мікроелементів.
У сучасному зеленому конвеєрі вагоме місце належить хрестоцвітим (капустяним) рослинам, які висівають монокультурою або в сумішках із зерновими чи зернобобовими. Це озимі ріпак та суріпиця, редька олійна, гірчиця біла, тифон, перко тощо. їх можна також використовувати на зелене добриво повним способом, тобто приорюванням усієї зеленої маси і кореневих решток, укісним — використанням завезеної скошеної зеленої маси і отавним.
Слід широко використовувати на добриво вторинну продукцію рослинництва: солому, яку раніше часто спалювали, втрачаючи цінну органічну речовину, гичку кормових і цукрових буряків, подрібнені стебла зернової кукурудзи.
Нашими дослідженнями встановлено, що приорювання залишків соломи із зеленою масою редьки олійної чи гірчиці білої, посіяних після збирання зернових, рівноцінне за надходженням поживних речовин у грунт внесенню 30-45 т/га підстилкового гною, а приорювання отави цих культур з соломою — 20-30 т/га.
Отже, завдяки використанню побічної продукції як біологічного добрива у сівозміні можна збагатити грунт на таку кількість поживних речовин, яка еквівалентна внесенню 60-80 т/га гною. Це дасть змогу значно зменшити затрати енергії та коштів на заготівлю і перевезення з поля до ферми залишків соломи чи гички, які не мають особливої цінності для тваринництва.
Нині тваринництво вважається збитковим, але ж без нього неможливо вести повноцінне фермерське господарство і тим паче біологічне землеробство на гектарах та сотках. Якщо не тримати тварин, не буде органічних добрив, а відтак знижуватимуться врожаї і родючість грунтів. Тому збереження існуючого поголів’я і його нарощування — життєво необхідна умова успішного господарювання на землі. Подальше роз’єднання складових ланцюжка: корми — тваринництво — органічні добрива — грунт — урожай — зумовить дефіцит не тільки продовольства, а й засобів його виробництва. Ми не прибічники «зеленої революції» в аграрному секторі. Це можна вважати вимушеним і тимчасовим заходом у сьогоднішній кризовій ситуації. Тільки при інтенсивному веденні сільськогосподарського виробництва (повноцінному забезпеченні мінеральними та органічними добривами) можна одержувати високі й сталі врожаї, зберегти родючість грунтів.
